Бар кладається з Старого та Нового Бару. Новий Бар розташований уздовж узбережжя, під горою Волуїча, на скелястому пагорбі, і недоступний з трьох боків. Віддалений від бухти приблизно на пʼять кілометрів.

Бар ― стародавнє місто. Певно колись воно знаходилося на узбережжі, де сьогодні знаходиться гавань, але через напади піратів його довелося перенести на пагорби. Його ім'я трактується по-різному. Латинське ім'я міста було Антібарум, а грецька версія ― Антіваріс. Одні вважають, що воно було назване на честь італійського міста Барі ( яке розташоване на протилежному боці Адріатичного моря), інші вважають, що воно було названо на честь Аварів, які, за словами Костянтина Порфірогенета, колись утримували його під своєю владою.

З 12 століття місто носить словʼянську назву ― Бар. У середині 11 століття Бар належав Дуклі, а згодом Візантії (до 1183 р.). Потім, з рештою Зети місто увійшло до держави Неманичів, у складі якої й залишилося до її падіння. Цей період знаменує його найбільший розквіт. Принаймні у привілеях, наданих йому сербськими правителями, ― місто мало автономію, власний статут, герб і власні гроші.

Бар був завойований турками в 1571 році, а визволений чорногорцями в 1877 р. Потім, в запеклих боях за цю фортецю, найбільший з яких трапився після облоги Шкодера, місто, побудоване між старими міськими фортами, було повністю зруйноване. Жителі покинули його, а нове поселення зʼявилося під його стінами.

У середні віки Старий Бар був одним із найпотужніших міст цієї частини нашої країни. У сербських середньовічних творах його називають «Знаменитістю». Це місце відомого барського бою, в якому талановитий полководець, князь Зети Воїслав (1017–1050), переміг велику візантійську армію. Після цієї битви Зета звільнилася від візантійської армії і стала незалежною державою.

Єпископська резиденція була перенесена з Дуклі до Бару, а згодом і архієпархія, оскільки починаючи з 16 століття місто було осередком "сербських вождів". Князь Михайло (1050–1082), син князя Воїслава, був коронований і проголошений королем у цьому місті в 1077 році.

Піп Дуклянін написав свою знамениту хроніку в Барі, в якій він записав народні казки та історичні легенди від часів приходу слов’ян до середини 12 століття, приділяючи найбільшу увагу історії Зети.

Із тих часів збереглися частини міських фортів та цитадель. Варто згадати міські ворота 11 століття, оскільки вони являють собою унікальний зразок такого типу архітектури на нашому узбережжі.

Тут є акведук 15-го чи 16-го століть, який постачав місто водою з гір. Всередині та поблизу міста знаходяться руїни та фундаменти кількох старих церков, з яких "собор на Лонджі" є найстарішим. Тут є ще дві церкви ― церква Святого Марка та мала церква Святої Катерини. Невелика церква Святого Іоанна Володимира була перебудована в 1927 році.

Під час свого правління над містом турки змінили і пристосували стиль середньовічних і ренесансних палаців і церков до свого стилю, тому що Бар став містом середземноморського та східного стилю та зберіг цей вигляд і донині.